Вступ
У листопаді 1919 року, війська Української Народної Республіки опинилися в оточенні трьох ворожих армій. Українці були виснажені внаслідок тривалих боїв і страждали від хвороб та нестачі необхідних матеріалів. У цій складній ситуації, командування УНР вирішило перейти до партизанської війни, спираючись на останню надію на покращення свого становища в боротьбі за незалежність. Однак сили були нерівними, і сьогодні ми розглянемо події зимових походів армії УНР та причини їхньої невдачі.
Становище українців у 1919 році
30 серпня 1919 року, об’єднані армії УНР і ЗУНР ввійшли до Києва. Того ж дня до міста увійшли сили російських монархістів, якими керував генерал Антон Денікін. Українське командування під керівництвом Симона Петлюри вважало, що єдиним ворогом України є більшовики, тому розпочало переговори з Денікіним щодо організації спільного фронту проти комуністів. Але російські монархісти, яких називали білогвардійцями, були справжніми українофобами і не визнавали нашої держави. Переговори провалилися, і білогвардійці розпочали бойові дії проти українців. Наші війська під їхніми а’таками почали відступати на захід. Бійцям було дуже важко, оскільки їм бракувало набоїв та продовольства, а також велику шкоду завдавала епідемія тифу, яка ще більше підірвала їхню боєздатність.
Критичне становище змусило Симона Петлюру шукати підтримки у поляків, з якими він розпочав перемовини про спільну боротьбу. Однак це обурило уряд ЗУНР і командування Галицької армії, оскільки Польща оккупувала їхні землі і не бажала їх втрачати. У відповідь, усередині листопада командувач армії ЗУНР Мирон Тарнавський підписав перемир’я з денікінцями за умовами договору, за яким галицька армія переходила під владу Денікіна і мала зберігати нейтралітет у його війні з УНР.
На початку грудня 1919 року, вистраждана українська армія була затиснута у трикутнику між Устропілем, Любаром і Мирополем. Наші сили налічували 10 тисяч бійців, але вони були повністю виснажені. У цій ситуації уряд УНР і вище військове командування вирішили змінити тактику спротиву, яка мала врятувати боротьбу за незалежність.
Підготовка до першого Зимового походу
4 грудня 1919 року був виданий наказ щодо підготовки рейду в тил Білої армії. Командувач українських сил, генерал Михайло Омелянович-Павленко, зібрав 4 тисячі вояків і сформував їх у складі запорізької, Київської і Волинської груп. Метою походу було проникнення за лінію фронту Денікіна та створення місць спротиву окупантам. Партизани також планували підняти повстання проти Денікіна після настання сприятливих умов. 6 грудня на нараді в Новій Чорториї було прийняте остаточне рішення про початок рейду.
Перший Зимовий похід
6 грудня війська вирушили у напрямку армії Денікіна. Їх маршрут пролягав через Козятин, Гайсин, Вінницю, Хмільник. Наступ українських сил відзначався стрімкістю та мінімальними втратами. Цьому сприяла дезорганізація Білої армії, яка вела бої проти більшовиків. Важливу роль відігравала матеріальна допомога Галицької армії, незважаючи на угоду з Денікіним. Незважаючи на сварки між українцями, в складних моментах вони допомагали одне одному.
Успішний похід призвів до того, що 16 грудня отаман Юрко Тютюнник висунув ультиматум Денікіну, в якому біла армія мала покинути Україну або бути знищеною. Денікін відхилив українські вимоги, не бажаючи втрачати завойовані території. Бої розгорнулися, і вже в січні 1920 року УНР змогла фактично розгромити Білу армію. Залишився південь України і Крим під контролем Денікіна.
У цей час більшовики з півночі напали на українські землі, займаючи їх після відходу білих. Тепер головною загрозою для незалежності став більшовизм. 21 січня командувачі зимового походу вирішили розпочати бойові дії проти червоних. За планом, українці повинні були прорватися у їхній тил двома колонами з метою виходу у районі Черкас, Чигирин, Канів. Під час цього переходу армія УНР звільнила десятки міст і містечок, завдаючи серйозних ударів комуністам, які були не готові до боротьби з організованим партизанським військом.
На фоні успішного просування військ УНР 16 квітня 1920 року був особливо значущий бій за Вознесенськ. Більшовики втратили 250 осіб убитими, українці лише двох. У цьому бою значну роль відіграли легендарні чорні запорожці під керівництвом Петра Дяченка.
Передумови Другого Зимового походу
Після звільнення Києва польська армія припинила наступ, і більшовики почали контрнаступ на всьому фронті. Під їхніми ударами польсько-українські війська швидко відступали на захід, намагаючись тримати оборону. Однак російська кавалерія Будьонного була надзвичайно наступальною. Унаслідок цього поляки втратили багато територій і потерпіли великі втрати. Фронт стабілізувався, і обидві сторони вступили у мирні перемовини. У жовтні було підписано перемир’я, але українська сторона не прийняла його, оскільки її територія залишалася під російською окупацією.
У такій складній ситуації армія УНР продовжувала боротьбу за визволення України, але її сили були значно зневіреними і вимученими від постійних бойових дій та нестачі ресурсів і бійців. На жаль, в кінці листопада 1920 року, вони були витіснені більшовиками з території, яку раніше вдалося визволити. Українці були роззброєні і відправлені у табори для ув’язнених. Однак це не було кінцем їхньої боротьби.
Планування Другого Зимового походу
Під командуванням українського отамана Юрка Тютюнника у Польщі розпочалося планування нового походу. Усю підготовку підтримував польський генштаб та розвідка. В січні 1921 року був утворений партизанський повстанський штаб на чолі з отаманом Юрієм Тютюнником.
Метою другого рейду було створення передумов для народного повстання проти окупантів через прихід потилах. Під керівництвом отамана Юрка Тютюнника були сформовані подільська, Волинська і Бессарабська райдуги з кількістю понад 2000 бійців. Ці групи повинні були виходити в похід в різний час. 25 жовтня 1921 року Подільська група вступила на окуповану територію.
Другий Зимовий похід
На кінець жовтня та на початку листопадаbУкраїнські війська вирушили у похід.
Подільська група, складом 400 вояків,перетнула кордон у районі Гусятина. Їх метою було проходження через Поділля та прорив на Київщину. Але більшовики очікували на цей удар, тому були готові до зустрічі.
Партизани, подолавши серйозний опір російських військ, все ж дісталися до Києва, але їм не вдалося з’єднатися з волинською групою та іншими частинами. Це заважало розпочати великі військові операції проти червоних. Згодом ця група повернулася назад до Польського кордону, а в грудні поляки вдруге їх ув’язнили.
У 19 листопада Бесарабська група, складом трьохсот осіб, вирушила на рейд у тил червоних. Наших бійців одразу ж прийняли великі втрати, і через кілька днів вони повернулися назад. 4 листопада Волинська група, під командуванням Юрка Тютюнника, здобула Коростень, але через сильний тиск більшовиків не змогла утримати місто. Вона опинилася в оточенні дивізією Григорія Котовського, яка налічувала близько двох тисяч осіб, тоді як сили українців налічували 900 бійців.
Крім того, у наших військах була гостра нестача набоїв та озброєння. У цій ситуації командування вирішило прорватися до Польського кордону, але більшовики перегородили їм шлях 17 листопада під селом Малі Міньки.
Волинська група потрапила в оточення, і лише 120 воякам, включаючи Юрка Тютюнника, вдалося вирватися та дістатися кордону. Решта вели запеклу боротьбу у повному оточенні поблизу містечка Базар. У результаті 400 українських бійців загинули, а інших захопили в полон росіяни.
Саме так завершився Другий Зимовий похід. У ті часи він став останньою спробою відвоювати незалежність завдяки збройному повстанню.
Трагедія під Базаром
Полонених українських вояків чекісти спочатку зачинили у церкві в Малих Міньках. Проте більшовики боялися, що місцеве населення може їх визволити, тому їх перевели до містечка Базар. Там полонені пройшли допити та катування, де їх намагалися змусити змінити свою вірність та перейти н
а бік комуністів. Однак жоден із полонених не зрадив Україну. Вони віддано залишалися вірними своєму народу.
21 листопада їх вивели за місто та розстріляли кулеметами, після чого поховали у спільній могилі. Навіть в останні миті свого життя українські бійці не підкорилися ворогу, співаючи гімн України. Це ще раз підкреслило незламний дух українців.
Чому ми програли?
Зимові походи армії УНР стали героїчною сторінкою української історії того часу, але вони завершилися невдачею. Декілька причин сприяли цій поразці:
- Загарбницька політика більшовиків і денікінців: Обидві сторони (червоні і білі) були зацікавлені у контролі над Україною, і це створювало складнощі для армії УНР.
- Втома населення: Населення України було виснаженим війною, голодом і репресіями, і це призводило до того, що багато людей схилялися до тих сил, які обіцяли мир і стабільність.
- Відсутність підтримки Заходу: Західні держави не надавали значної підтримки УНР в її боротьбі за незалежність.
- Внутрішні конфлікти: Внутрішні розбіжності та конфлікти серед українських військових і політичних лідерів, а також конфлікти в самій армії УНР, призвели до дисциплінарних та організаційних проблем.
У результаті цих обставин Україна опинилася під владою більшовиків на десятиліття. Незважаючи на це, український народ продовжував боротися за незалежність, і в 1991 році Україна остаточно відновила свою незалежність.