Досвід є знання одиничного, а мистецтво - знання загального. (Аристотель)

ЧОРНА РАДА Пантелеймона Куліша

Твір «Чорна рада. Хроніка 1663 року» став першим історичним романом в українській літературі. Перша його редакція українською мовою написана у 1845-1846 р., а друга українською мовою створена 1850 р. Роман опубліковано в авторському вільному перекладі російською в журналі «Русская беседа» 1857 (Кн. 6-7). Цього ж 1857 року в Петербурзі твір вийшов окремими виданнями українською та російською мовами.

За жанром «Чорна рада» - історичний роман-хроніка, тобто великий епічний твір, у якому широко й різнобічно зображено визначні історичні події, життя народу в його різних виявах, порушено загальнонародні та загальнонаціональні проблеми.

У центрі роману автор поставив події «чорної ради», що відбулася в Ніжині 27-28 червня 1663 р. (відомості про неї Куліш почерпнув, зокрема, з літопису Самовидця).

В Україні зав’язалася боротьба за гетьманську владу. На раді гетьманом Лівобережної України обрали Брюховецького.

Для П. Куліша рада - переломний момент у занепаді української державності, один зі страшних епізодів епохи Великої Руїни. Отже, тема роману «Чорна рада» - зображення соціальних суперечностей в Україні після переможної визвольної війни возз’єднання з Росією; між поміщиками й селянами шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козака ми й селянами, запорожцями та городовими козака ми («кармазинниками»), старшиною та рядовим козацтвом. Одним з наслідків цих суперечностей стала «чорна рада», у якій узяли участь і народні низи — «чернь» (звідси й назва ради).

Роман порушує багато проблем, зокрема:

- історичної долі України, її державного устрою, відносин з Росією, Польщею;

- взаємин між панством, старшиною і простолюдом, біднотою;

- Запорозької Січі та її історичної місії;

- козацтва і козацької честі;

- патріотизму і вірності присязі;

- кохання і родинного щастя;

- дружби й побратимства;

- вірності й зради тощо.

Художню структуру «Чорної ради» Куліш будує за зразком історичних романів Вальтера Скотта.

Композиційним стрижнем твору став романічний мотив дороги (прийом подорожі). Полковник-священик Шрам (прообраз його - Іван Попович, якого згадує літопис Самовидця) із сином Петром їде з Правобережної України (м. Паволоч) на Лівобережну (м. Переяслав) до гетьмана Сомка, щоб підняти його проти зрадника Тетері, польсько-шляхетського перекинчика, і об’єднати обидва береги Дніпра в одну соборну державу.

Шрам заявляє: «Як треба рятовати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться, яко орля, юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!»

Аж до центральної, кульмінаційної у романі події — «чорної ради» — твір складається зі сцен-зустрічей та сцен-зіткнень Шрама і Шраменка з окремими особами, групами людей — представниками городових козаків, селян, міщан, запорожців, поміщиків, козацької старшини. Через сприйняття цих героїв письменник показує життя та соціальну психологію різних станів і верств тогочасної України, наростання народного гніву. Прийом подорожі дозволив розкрити риси вдачі персонажів, їхній внутрішній світ, основні суперечності епохи.

Шлях паволоцького священика-полковника: «не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва...», повернули до «Чєреваневого хутора, Хмарища» («А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами»); наступного дня вирушили до Києва («Перед ними так і заблищало... хрестами, горами і будинками. Святий город сіяв, як той Єрусалим... Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великі злигодні на тебе з усіх боків збирались...»), де гостювали в Сомка; через поранення Шраменка знову повернули до Хмарища; но дорозі до .Ніжина заїхали «до Гвинтовчиного хутора, що стояв трохи у боку од Ніженя, серед гарної дубової та липової пущі». Залишивши Петра у Гвинтовки, «Шрам... поспішав... до Батурина»; у «Борзні заїхав... одпочити до сотника Білозерця»; потім - до Ніжина («Повернули коней на Ніженську дорогу...»).

У «Чорній раді» дві сюжетні лінії - історично-суспільна («чорна» рада та її перебіг) і інтимно-особистісна (любовний «багатокутник»; Леся Череванівна - Петро Шраменко - Яким Сомко - Кирило Тур). Якщо перша лінія має трагічну розв’язку (поразка на виборах Сомка, його арешт і страта; перемога амбітного Івана Брюховецького; смерть Шрама), то друга завершується гармонією в особистому житті (Петро і Леся одружуються; nanj e патріархально-сімейна ідилія).

Роман населений і історичними, і вигаданими персонажами. Історичні: наказний гетьман Яким Сомко, кошовий Запорозької Січі Іван Брюховецький, ніжинський полковник Васюта. З-поміж вигаданих - паволоцький полковник-священик Іван Шрам, його син Петро, козак-характерник Кирило Тур, заможні хуторяни Черевань та Гвинтовка, Божий чоловік, Василь Невольник та ін.

Куліш ідеологізував свій роман; основні персонажі «Чорної ради» втілюють певну ідею. Так, «ідеалом Шрама й Сомка виступає автономна феодальна республіка, міцний союз із Росією; кобзаря — індивідуальна моральна чистота, самовдосконалення; курінного отамана Кирила Тура — ірраціональне життя за незвіданими законами серця; старого запорожця Пугача — соціальна рівність, демократична козацька республіка, втілення в життя... соціально-визвольного призначення Запорозької Січі; Череваня — заможне хуторянське життя, гедоністична потіха тіла; Петра й Лесі — сімейна ідилія» (Євген Нахлік),

Особливо важливий для розкриття ідейно-тематичної сутності твору образ Божого чоловіка. «Звався божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Викупляв невольників із неволі». За Кулішем, він - патріот,  воїн Божий, ходяча совість народу, духовний аристократ. Світська суєтність для Божого чоловіка не значуща, він вище від політики й міжусобиць, тому не виражає інтереси якогось окремого соціального стану. Свою сліпоту вважає не каліцтвом, а Божим знаменням; дивується й засуджує тих кобзарів, які за чарку горілки стали придворними музиками: Божий чоловік не пішов на Ніжинську раду, але після неї з’явився на хуторі Хмарище, у Череваня, По-філософськи мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло перемогло добро: «Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й ие присниться?,, Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою! Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай повчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!» Отже, Божий чоловік переконаний, що гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті ~ усе марнославне. Найнещаснішою, на його переконання, є та людина, котра здійснила моральний злочин, — адже вона осквернила душу. Тож покарання злочинця — не що інше, як очищення його від «гріхів». А щастя людини — у праведності душі. Кобзар прагне звеличити людську душу.

Провідна ідейно-композиційна роль у романі належить Шрамові. Автор докладно оповідає про його минуле. Читач дізнається, що був «він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попа. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він і устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам...» Від часу Остряниці до Хмельницького (десять років) сидів «зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував... слово правди божої».

У війні під орудою Хмельницького не шукав матеріальної вигоди, не дулгав про особисте збагачення (як, наприклад. Черевань, Гвинтовка). Гетьман Богдан мав з «його велику користь і підмогу. Ніхто краще од нього не ставав до бою...» Тоді ж «пошматовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище».

Для Шрама основна турбота - сучасне та майбутнє України; він «...думав... як би Вкраїну на добру дорогу вивести...» Священик-полковник («...по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду - старий козарлюга») плаче над її долею («Він єдиний раз заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє»), хоч за двома старшими синами, які полягли під Смоленськом, сльозинки не зронив. Він живе і бореться заради України, за неї ж і гине. Після поразки Сомка правобережний гетьман Тетеря («окаянний», за оцінкою автора) розправився з полковником: «...повелів йому серед обозу військового голову одтяти».

Шрам — прибічник Сомка, тому наказний гетьман для нього - «щира козацька душа». Він так само часто, як і Сомко, веде мову про загальнонаціональні питання, прагне «привернути усю Україну до одної булави».

В образі Шрама Куліш представив козацьку старшину, її звичаї та світогляд.

Черевань («був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва... не любив ніяких сварок») і Гвинтовка («„.його козаки прозвали князем») теж, як і Шрам, брали участь у визвольній війні українців проти Польщі. Вони обіймали високі посади у війську Хмельницького. Так, Гвинтовка керував розвідниками й зажив неабиякої слави («О, далеко наша Гвинтовка досягає!»). Обидва вони збагатилися під час Хмельниччини; згодом Черевань купив хутір, а Гвинтовка скористався правом займанщини («Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: «Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!» — та й займе, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля..: Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: «Благослови, батьку, зайняти займанщину!» — «Займи синку, скілько конем за день об’їдеш»). І Черевань, Гвинтовка переймаються збільшенням своїх статків ведуть осілий хутірський спосіб життя.

Для Череваня його хутір уособлює всю Україну: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше ходити?» У відповідь на цю репліку Шрам на: вав Череваня Барабашем.

Гвинтовка одружився з ляшкою; поводить себе то як польський магнат, то як російський поміщик («вертається з полювання... Круг його хорти на мотузках...»). Його «патріотизм» полягає в обороні власного добробуту. Це найперше зрозумів і охарактеризував Шрам: «І Єремі дорога була Україна; і він махав за неї шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?» (Єрема - Єремія Вишневецький).

Через образи Череваня та Гвинтовки Куліш показує руйнування традиційних морально-звичаєвих норм козацької старшини. Гвинтовка жорстоко поводиться зі своєю дружиною, втручається в особисте життя племінниці Лесі Череванівни (він намагається одружити її то з писарем Вуяхевичем, то з Брюховецьким), шукаючи вигоди для себе. Черевань теж втрачає совість: на вибори до Ніжина погоджується їхати заради власної користі.

Своєрідне місце посідає в романі Кирило Тур. Автор подає його детальний портрет: «Сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима».

Під час зустрічі з Кирилом Шрам упізнав у ньому курінного отамана, який допоміг йому в скрутний момент бою.

Зміст життя Тура - товариство, побратимство, лицарська честь, воля. Вірність Сомкові він прагне довести власним життям: пробує визволити наказного гетьмана з в’язниці, де той чекав на страту, прононуючи власне життя. Але Сомко відмовився від порятунку ціною життя Тура («Чужою смертю я волі куповати не хочу»).

Кирило володіє навичками козаків-характерників; його волелюбна натура прагне простору, лицарських вчинків і пригод, «Наша мета - війна з бусурманами», - каже він, маючи намір воювати за незалежність Чорногорії проти турецького гноблення.

Історичні постаті - Яким Сомко та Іван Брюховецький під пером Куліша перетворюються на різко проти.лежні особистості, які відрізняються один від одного і зовнішністю, і вдачею, і ставленням до України.

Сомко «історичний» і Сомко в літературній версії Куліша багато в чому не збігаються.

Дослідниця Ольга Слоньовська наводить такі виразні розбіжності;

а) вік героя: на час Ніжинської ради, за історичними джерелами, Сомко був літньою людиною, а в романі він молодий, ще не одружений;

б) погляди на зовнішню політику: згідно з історичними даними, Сомко — палкий прихильник союзу з Росією, а в «Чорній раді» — поміркована людина, яка навіть думала повернути Гадяцькі пакти, що утверджували автономію України, отже, справжній борець за незалежність України;

в) моральне обличчя: історія свідчить, що він був далеко не безгрішний у політиці, в романі ж Сомко — кришталево чесна й порядна людина;

г) стосунки із Золотаренком: за історичними даними, Золотаренко не зрікався булави на користь Сомка, як це подано в романі, а навпаки.

Водночас багато документальних свідчень про Якима Сомка й літературна обробка цього образу письменником тотожні, зокрема:

а) виражав погляди козацької старшини;

б) зневажливо ставився до черні; хотів навічно закріпити стани без права переходу з одного в інший;

в) на Ніжинській раді пробував вибороти булаву збройно;

г) справді був страчений Брюховецьким.

У Куліша Сомко ідеалізований навіть портретно: «...був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі...»

Він щирий, «незлобливий», відвертий у поглядах та поведінці. Наказний гетьман прагне об’єднати «докуни обидва береги Дніпрові, щоб обидва... приклонились під одну булаву!», вигнати «недоляшка з України», відтиснути «ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

Приймає смерть від Іванця, відмовившись від порятунку, запропонованого Кирилом Туром, бо «погибає Україна».

У трактуванні Куліша Сомко — духовно- величний, мудрий державний діяч.

Іван Брюховецький у романі змальований як самолюбива, амбітна, лицемірна, підла людина. А ще він байдужий до людського життя, нехтує мораллю та традиціями Запорожжя; уміє схилити на свій бік і представників низів, і впливових осіб.

Його ім’я Іванець свідчить про низьке соціальне походження: «...був собі не значний товариш...». Окрім того, що названо Брюховецького Іванцем, так ще кілька разів вжито слово «чоловічок», у яке письменник вклав своє зневажливе ставлення. Пряма авторська характеристика звучить і в означенні «гадюка» («Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був гадюка...»).

До початку ради-виборів Іванець маскується під представника демосу, одягнувши стару свитину, полотняні штани, чоботи «протоптані, і пучки видно». До козаків звертається улесливо, називаючи їх «Дітки мої!», старшим каже «Батьки». А після настанови на гетьманство кричить на літнього козака Пугача: «Чого се розпустив морду, як халяву?» Як підкреслює автор,' поведінка Брюховецького залежить від обставин.

Обманом та підлабузництвом, різними посулами, тим, що «за свою службу старому Хмельницькому мав велику повагу і шанобу», прихилив до себе низове Запорожжя, яке й допомогло йому отримати булаву.

Але старші козаки побачили справжнє єство Брюховецького. «Недовго поорудуєш, вразький сину. Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш як собака. Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся! Плюйте, братці, на його гетьманство», — так говорить про нього січовик Пугач.

У романі є натяк на вчинки та дії нового гетьмана за роки його правління: «Хто ж бо того не знав, скільки опісля розлито на Україні крові через Іванцеве лукавство».

Інші персонажі роману

Петро Шраменко: «Переплив Случ під кулями... Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його приніс до гетьмана».

Василь Невольник: «Був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випещений: невеличкий, похилий, очі йому лозападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах».

«Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, - замолоду була дуже хороша».

Мова роману підпорядкована ідейному заду.му твору, тому її основною особливістю є широке вживання історизмів (читаючи роман, варто з’ясувати смисл історизмів за тлумачним словником): жупан, кунтуш, кирея, кобєняк тощо. Художні засоби — порівняння («Леся почервоніла, да аж нахилилась, як повна квітка в траві»), фразеологізми («Голодній кумі хліб на умі», «не нашого поля ягода»), постійні епітети (ясні очі) часто мають народнопісенний характер, що часом робить оповідь близькою до думи чи легенди.

Роман П. Куліша «Чорна рада» вважається одним із найдовершеніших історичних полотен в українській літературі. Описуючи часи «неслави козацької», автор домагається пробудження національної самосвідомості, відповідальності кожного за долю України. Т. Шевченко захоплено писав Кулішу: «Спасибі тобі, Богу милий, друже мій великий [...] за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитав і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». Іван Франко назвав «Чорну раду» «найліпшою історичною повістю в нашій літературі».

Презентація про Чорну раду Пантелеймона Куліша


 

Робота на сайті

ШУКАТИ ПРЕЗЕНТАЦІЮ

ЧОРНА РАДА Пантелеймона Куліша


Презентації PowerPoint © 2012-2019